Правосуддя для Джейка Саллівана

English Français Italiano

Доктрина Рейгана проти Путіна

Точно сказати, коли почалася Третя світова війна, належить історикам. У 2014 році, коли Росія анексувала Крим? У 2008 році, коли Росія таємно анексувала Південну Осетію? У 2020 році, коли Пекін ухвалив Закон про національну безпеку, фактично скасувавши автономію Гонконгу? Або ще раніше, перед кінцем СРСР, з операцій, що їх КДБ організувало або взяло під свій контроль у Нагірному Карабасі (1988-1994), Придністров’ї (1990-1992) та Абхазії (1992-1993)? Їм також належить з’ясувати, чи падіння Горбачова та кінець СРСР порушили тяглість, або ж «вставний номер» з Єльциним слід таки розглядати, як і використання сепаратистських рухів, частиною ширшої стратегії російських реваншистських та імперіалістичних силових структур та кіл.

У цьому стосунку переорієнтація на Азію запам’ятається як найпомітніша ознака слабкості президентства Обами з погляду безпеки та міжнародних відносин. Не те, щоб він не бачив реальності піднесення Китайської Народної Республіки та загрози, яку вона несла для глобальної безпеки. Але, як сказав Ендрю А. Міхта, поява нової головної загрози не означає зникнення інших. Визначення Бараком Обамою Росії як регіональної держави було кроком не тільки дипломатично необачним, але й недооцінювало невідступність російської загрози.

А що Північна Корея зараз безпосередню долучилася до конфлікту, а Китай, хоча й стримано, не припиняє надавати Росії економічну, технологічну та військову допомогу, невідкладно треба подивитися на війну в Україні в світлі головної загрози глобальній безпеці, яку несе Китай. Умова ця є необхідною, хоча й не достатнью для розуміння стратегії Вашингтона щодо України, її основних причин, її сильних і слабких сторін.

На відміну від політики президента Обами, стратегія адміністрації Байдена відповідає, на нас, більш традиційному для американської дипломатії підходові, спрямованому як на збереження певної рівноваги між конкуруючими державами, так і на нейтралізацію ризиків розпаду держави. Саме такий підхід спонукав президента Теодора Рузвельта в 1905 році, наприкінці російсько-японської війни, зробити так, щоб Росія не стала надто ослабленою внаслідок свої поразки від Японії (1) і, зокрема, щоб острів Сахалін не перейшов під повний контроль японців. У 1941 році, після того, як відійшов у небуття пакт Рібентропа-Молотова, Конгрес США не барився з ухваленням закону про ленд-ліз на користь СРСР (понад 11 мільярдів доларів), без якого, за словами самого Йосипа Сталіна, СРСР не зміг би виграти війни. Президент США Джордж Буш-старший, стурбований можливим розпадом СРСР, у своїй промові в Києві 1 серпня 1991 року, за три тижні до того, як Україна проголосила незалежність, засудив «самозгубний націоналізм». Він захищав Горбачова і обстоював подальше існування роботоспроможної централізованої (радянської) структури.

Якщо, як ми вважаємо, в основі стратегії Вашингтона лежить ризик розпаду Росії як державного утворення, її доречність слід поставити під сумнів.

За сто років в Росії один по одному змінилося три режими: царський, радянський та мафіозно-політичний, опорою яких слугувала та структура, тяглість якої ані трохи насправді не переривалася: спецслужби. ФСБ прийшла на зміну КДБ, НКВС, ГПУ та ЧК, які самі були наступниками та продовжувачами справи царської охранки. А права власності віддавалися, як завжди, владареві на призволяще. На відміну від 1917 та 1991 років, навіть можливість зміни режиму вкрай малоймовірна. Хребет нинішнього режиму, ФСБ, залишається надзвичайно міцним і має лише одного реального конкурента – російську армію та її розвідувальну службу. (2)

З іншого боку, ризиком ампутації частини російської території сусідом Вашингтон, здається, й не переймається, хоча ми його покладаємо за значний. І тут ми повертаємося безпосередньо до головної загрози – до питання про розвертання до Азії.

Обмежувати азійський розворот Фукідідовою пасткою – загрозою, яку представляє для Сполучених Штатів Китай як держава, що розвивається, було б надто просто. Імперські амбіції завжди були константою в історії Китаю, в якій не бракувало періодів великого розширення, за яким наступала руїна та фрагментація. Ба більш, імперіалістичні заміри Китайської Народної Республіки є частиною її тоталітарної ДНК. Це було очевидно ще в 1950 році, лише за рік після проголошення Народної Республіки, коли за наказом Мао Цзедуна відбулося вторгнення в Тибет та його анексія. Знову це проявилося 1962 року, коли КНР окупувала Аксай-Чин. Поступове скасування автономного статусу Гонконгу, що відбувалося протягом десятиліття 2010-2020 рр. з порушенням китайсько-британських угод, та «м’яка» колонізація Бутану (3) також підпадають під цю категорію.

Але для того, щоб амбітний імперіалістичний проєкт був реалізований, його мав підтримати і втілити беззаперечний лідер. Саме це сталося з приходом до влади Сі Цзіньпіна.

Скасування положення про «максимум два терміни» на чолі держави та партії дозволить йому збавитися часових обмежень на здійснення владних повноважень. Наприкінці третього п’ятирічного терміну в березні 2028 року йому виповниться 75, а наприкінці четвертого терміну, в березні 2033 року, якщо йому вдасться утриматися при владі до того часу, йому виповниться 80 років.

Уся увага, звісно ж, до Тайбею. Головним пріоритетом Сі Цзіньпіна є «возз’єднання» на основі принципу «одна країна, дві системи», незважаючи на те, що в разі Гонконгу цей принцип був порушений. Наполегливо попрацювати над цим доручили Народній визвольній армії. Її флот за тоннажем вже перевершує флот ВМС США. Навколо Тайваню регулярно відбуваються вражаючі військові навчання.

Анексія Тайваню КНР означала б перетворення на внутрішнє море Китаю Тайванської протоки, місця, через яке йде понад 20% світової морської торгівлі вартістю близько 2,45 трлн доларів. Японія залежить від протоки на 25% свого експорту та 32% свого імпорту, що становить майже 444 мільярди доларів, Південна Корея – на 23% свого експорту та 30% свого імпорту, що становить близько 357 мільярдів доларів, а Австралія – майже на 27% свого експорту, або 109 мільярдів доларів.

Окрім того, анексія означатиме, що тайванські виробники напівпровідників (електронних чипів) на Тайвані, на яких тепер припадає понад 60% світового виробництва, включаючи 90% найскладніших продуктів, перейдуть під контроль тоталітарного режиму.

Проте все вказує на те, що КНР вторгнутися на Тайвань і далі не так просто. На додаток до потужного опору, який неминуче чинили б спробі вторгнення КНР армія та населення Тайваню, такий сценарій, цілком імовірно, включав би приєднання Сполучених Штатів, Японії, Австралії, ба навіть Південної Кореї, Великої Британії та інших демократій до війни на боці тайванців. На відміну від висадки в Нормандії, Пекіну спочатку довелося б встановити контроль над водами навколо острова, який лежить більш ніж за 130 кілометрів від КНР. Тож йому довелося б нейтралізувати не тільки американський та тайванський флоти, але й грізні японські та південнокорейські ВМС. Такі труднощі військове керівництво КНР, здається, не легковажить.

Якщо не брати до уваги військові цілі Пекіна в Східно-Китайському морі та поблизу японських островів Сенкаку (для китайців – Дяоюйдао), хоч і важливі символічно, але набагато менш цінні в стратегічному стосунку, і врахувати, що Сі Цзіньпін, з огляду на свої амбіції щодо реставрації імперії, зобов’язаний тепер показувати результати, виникає запитання: а чи може бути якась альтернативна імперській меті, ніж Тайвань і, якщо так, то яка?

Може, частина історичної Маньчжурії – колиски династії Цин, що правила в Китайській імперії від 1644 року аж до її падіння в 1911 році. Вікно імперії в Японське море. Зовнішню Маньчжурію, Китай передав Росії сам, а відтак Росія її остаточно анексувала за наслідками Айгунського договору 1858 року та Пекінської конвенції 1860 року. Ці договори китайці й досі називають нерівноправними. При площі близько одного мільйона квадратних кілометрів, її населення становить 4,5 мільйона чоловік. З китайського боку колишня Внутрішня Маньчжурія входить до складу Донбею, північно-східного регіону КНР. Цей регіон охоплює майже 800 000 квадратних кілометрів і його людність становить десь із 100 мільйонів.

Частина Зовнішньої Маньчжурії, що межує з Японським морем, тягнеться на 130 кілометрів від Владивостока до невеликого містечка Часан, що на кордоні з Північною Кореєю. Щонайбільше кілька десятків кілометрів завширшки, проте іноді й менше 20 кілометрів, вона лежить за 1300 кілометрів від Пекіна і понад 5400 кілометрів від Москви.

Хоча нині китайсько-російські відносини можуть здаватися чудовими, в тому, що для російського Генерального штабу питання захисту цієї смуги землі є завданням складним, навряд чи можна сумніватися. Російські генерали не забули ж і про прикордонний конфлікт між КНР та Радянським Союзом, в березні 1969 року, навколо острова Даманський-Женьбао на Амурі і в серпні – вздовж китайсько-радянського кордону в Теректи, в окрузі Юмін у Східному Туркестані (Сіньцзян), недалеко від Казахстану. Тлом для цієї неоголошеної війни між двома ядерними державами тоді стало розірвання китайсько-радянських відносин та денонсація Китаєм «нерівноправних договорів». В цьому конфлікті, що значною і Пекіном, і Москвою прагнули приховати, 800 000 китайським солдатам протистояли 650 000 радянських. Внаслідок його, за даними Москви, загинуло кількадесят вояків, за даними Пекіна – 8000, а за даними ЦРУ – понад 20 000.

Авжеж, не можна виключати, що Джейк Салліван, радник з національної безпеки США, мав на увазі саме цей сценарій, коли ще до свого призначення заявив, що найбільшим завданням наступного президента буде «не допустити повного краху відносин з Росією», бо це призвело б до чогось «немислимого».

Утім, події після 22 лютого 2022 року, здається, вказують на те, тодішньому радникові з питань безпеки «in pectore» це «немислиме» стосувалося до чогось іншого. Ризик ядерної конфронтації? Він цілком міг уплинути на мислення Адміністрації США через дуже ймовірну недооцінку американськими розвідувальними службами можливостей, що їх мав у царині скринігу режим, відомий своїми величезними ноу-гау в гібридній війні. Те, що російський режим, аби придбати собі прихильність серед західних політиків, журналістів,

представників бізнесових і наукових кіл, вкладав величезні ресурси, відомо багатьом, тож важко собі уявити, що цей самий режим не вклав значних ресурсів, щоб маніпулювати західними розвідувальними службами, вдаючись до сфабрикованих телефонних розмов між російськими генералами, яких американські служби прослуховували, або віддаючи інструкції подвійним агентам поширювати алармістські повідомлення.

Проте застосувати ядерну зброю Росія просто не може. Це наразило б її на руйнівну конвенційну відповідь з боку Сполучених Штатів, відвернуло б від неї тих, хто її ще підтримує в так званому третьому світі, призвело б до подальшого різкого посилення західних санкцій, не забезпечило б їй значного військового ефекту і, врешті, хоч і не останньою чергою, скінчилося б глибокимо погіршенням її відносин із Китаєм, який прагне бути в змозі провадити в майбутньому військові операції без ризику ескалації.

Ми вважаємо, що «немислиме», на яке посилається радник з національної безпеки, залишається таким самим, як і в Джорджа Буша-старшого: крах російського режиму та дезінтеграція Росії. «Немислиме» для адміністрації Байдена – це ослаблення Росії до міри, коли баланс сил на Далекому Сході між Китаєм, Японією та Росією похитнеться, створюючи водночас умови для плюндрування частин російської території.

Допомога Україні, що надавалася занадто повільно, була якісно та кількісно недостатньою, і червоні лінії, які не дуже стосувалися до діла, – усі ці чинники не могли, ясна річ, послати правильний сигнал усім тим у російському військовому, економічному та політичному істеблішменті, хто міг і ще може бути альтернативою військовому кланові, що його уособлює Владімір Путін. Затягування конфлікту спричинило б до появи ситуації, за якої вже й так ослаблена російська армія, яка незабаром буде позбавлена величезних запасів озброєнь радянської доби, стане дедалі менше здатною захищати свої далекосхідні кордони, тим самим збільшуючи ймовірність конфлікту.

Тут ми прямо підходимо до ще одного обмеження української політики адміністрації Байдена. Проблемний «зв’язок» Джейка Саллівана з Росією цілком вартий уваги. Про яку Росію йдеться? Як Україна здобуде перемогу, безсумнівно нищівної поразки зазнає партія війни в особі Путіна, Бортнікова, Патрушева, Шойгу, Наришкіна, Медведєва, Пєскова, Лаврова та кількох інших. Але чи можна те ж саме сказати про Росію? За винятком, може, повернення Японії Курильських островів Ітуруп, Кунашир, Шикотан і Хабомаї, що ще й досі забарилося, її територія залишиться такою ж, якою була від 1991 року. Звільнившись від будь-яких імперських амбіцій, які є надзвичайно дорогими з погляду людських та матеріальних ресурсів, «протикатастрофна» партія могла б нарешті заходитися освоювати величезні території та населення глухої провінції, які протягом десятиліть були залишені на призволяще. Роботи – на три покоління.

На те, щоб значна частина російського керівництва збагнула, що альтернативи відсуванню партії війни на маргінес немає, Захід в цілому має облишити звичну відмовку, згідно з якою українці самі визначатимуть умови миру з Росією. Заходові слід чітко сформулювати свої інтереси та політичні цілі – іншими словами, змусити Росію відмовитися від своєї колоніальної мрії та покласти край 300-літній територіальній експансії, за час якої вона збільшувалася так, ніби щороку приєднувала землі завбільшки з Нідерланди (4).

На додаток до відновлення суверенітету України в її кордонах 1991 року, умовою тривкої безпеки на європейському континенті є виведення російських військ з Придністров’я та повна реінтеграція цього регіону до Республіки Молдова; виведення російських військ з Абхазії та Південної Осетії та реінтеграція цих регіонів до Республіки Грузія, так аби їхні прикордонні з Росією райони опинились під прямим контролем Тбілісі; а також організація під пильним міжнародним наглядом нових виборів у Білорусі. Для росіян членство України, Молдови, Грузії та Вірменії в НАТО є також найкращою протиотрутою від будь-якої нової імперської спокуси, важливе воно так само для безпеки цих країн та Європи в цілому.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте має рацію, пропонуючи Україні відкласти будь-які мирні переговори з Росією. Захід, більш, аніж будь-коли, повинен забезпечити Україну всіма озброєннями, як у кількісному, так і якісному вимірах, необхідними для того, щоб вона могла себе захистити та повернути території, нині окуповані Росією. Так, прифронтові країни, як-от Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва та Польща не надто охочі надто сильно роззброювати своє військо на користь української армії. Проте країни другої лінії – Німеччина, Чехія, Румунія, а тим більше країни третьої або четвертої лінії – США, Великобританія, Франція, Італія, Іспанія тощо – не мають для цього жодного виправдання.

Вони не стикаються з неминучою загрозою. Посутня військова невдача спецоперації Росії в Україні, нещодавнє фіаско Москви в Сирії та дедалі складніша економічна ситуація є достатніми доказами того, що Москва на цей час не в змозі вести ще одну конвенційну війну в Європі. Найкраща інвестиція, яку європейці можуть зробити для захисту континенту – це зробити так, щоб Росія забралася з України, Молдови, Грузії та Вірменії. Це значить подолати опір своїх генеральних штабів та передати Україні озброєння, при чому сучасні, використовуючи наявні в їхніх збройних силах арсенали.

За такого сценарію європейським країнам не потрібно було б змагатися одна з одною в питанні своїх майбутніх витрат на оборону – 3%, 3,5%, або 4%, сподіваючись втішити наступного американського президента. Маючи оборонний бюджет у розмірі 2% або 2,5% від свого ВВП, європейські держави-члени НАТО могли б легко забезпечити оборону Європи та спільно здійснювати науково-дослідні проєкти, зокрема у сфері протиракетної оборони та оборони від гібридних загроз. Це дозволило б Сполученим Штатам обмежити свій внесок у європейську безпеку об’єднаною системою командуванням та ядерним стримуванням, зосередивши більшу частину своїх ресурсів на азійській загрозі.

На жаль, заявляючи, що він "проти ударів по Росії американськими ракетами дальнього радіусу дії, тому що це тільки погіршує ситуацію", Дональд Трамп, схоже, дотримується, на свій власний штиб, лінії Джейка Саллівана, що має на увазі збереження відносин із Путіним і військовим кланом. Це підхід, який, по суті, поділяють ті, хто, як президент Еммануель Макрон та міністр оборони Італії Ґвідо Кросетто, кажуть, буцім вони готові відправити миротворчі сили в Україну, підтвердивши тим самим фактичну анексію Росією частини української території. Немає сумнівів, що Сі Цзіньпін має всі підстави радіти: Трамп, а з ним разом і Макрон, розробляє теорію права, яка дозволить йому безкарно анексувати території в Зовнішній Маньчжурії, ба навіть, на закуску, мілину Скарборо на Філіппінах. Аж доки не вигулькне Тайвань.

Тим часом у Москві рубль продовжує падати, гострішає дефіцит робочої сили, величезні запаси радянських озброєнь близькі до вичерпання, інфляція наближається до 9%, санкції ускладнюють доступ до зовнішніх ринків, фінансові резерви закінчуються, зростає невдоволення в економічних колах, а критика, хоч і завуальована, потужнішає.

Будь-яка «угода», що передбачає де-факто анексію частини української території та вето на майбутнє членство України в НАТО, тим більше санкціоноване присутністю європейських військових контингентів на лінії фронту, буде стратегічним поворотним моментом для всього Заходу. Почався б зворотний відлік часу до реалізації імперського проєкту Сі Цзіньпіна.

2025 рік стане вирішальним. І гроші, як ніколи, будуть м’язами війни. Захід, діючи в одно, або ж найрішучіші з європейських країн, не мають альтернативи, окрім як терміновим порядком створити фінансові механізми, що забезпечать військову допомогу Україні на 2025 та 2026 роки в розмірі 200 мільярдів євро.

(1) Портсмутський договір
(2) У ГРУ працює 40 тис. осіб, проти 150 тис. агентів ФСБ (не враховуючи 200 тис. прикордонників в підпорядкуванні ФСБ); російська армія налічує близько 1,5 млн військовослужбовців.
(3) The Politics of China’s Land Appropriation in Bhutan [«Політика привласнення Китаєм землі в Бутані»], Robert Barnett [Роберт Барнетт], The Diplomat, 15 жовтня 2024 р.
(4) L’expansionnisme russe : permanentence des objectifs et récurrence des méthodes « Російський експансіонізм: постійність цілей і повторюваність методів », Françoise Thom [Франсуаза Том], Desk Russie, 12 травня 2024 р.